Протягом якихось двох тижнів конфлікт в Україні несподівано, хоча й цілком закономірно, розкрився як війна Америки з Європою. Цього разу «другий фронт» утворився з іншого боку Європи – США висадилися в Україні.
Предмет суперечки – політична архітектура Європи. На кону концепція, відома вже понад сто років як «Сполучені Штати Європи». Її суть – у перетворенні Європи на самостійного політичного суб'єкта (федералізація Європи). Ця колись умоглядна геополітична конструкція (подекуди – утопія) за чотири десятиліття, що минули після розпаду СРСР, перетворилася на чинну політичну модель.
Протилежна концепція «Об'єднана Європа», тобто Європа, яка зберігає абсолютний пріоритет «національного» над «наднаціональним» і діє як класичний союз держав, що взаємодіють одна з одною лише там, де в цьому є актуальна потреба (конфедералізація Європи), є добрим прикладом «спогадів про майбутнє», оскільки намагається лише відновити патерни відносин, що раніше існували в Європі.
Протягом майже вісімдесяти років Америка опосередковано підтримувала федералізацію Європи, виходячи з того, що США були, є і будуть гарантом європейської безпеки, будучи таким чином «тіньовим центром» європейської федерації, що формується. Виходячи з цих міркувань, США за Байдена активно й безкомпромісно підтримали Європу в її прагненні захистити свою суб'єктність перед обличчям «російської загрози», вибудувавши вздовж її східних кордонів «санітарний кордон». У цьому ключі підтримка України в опорі російській агресії виглядала логічним і навіть єдино можливим рішенням. Підтримка України розшифровувалася як підтримка курсу на єдність Європи та її федералізацію.
Однак із приходом до влади адміністрації Трампа концепція у Вашингтоні змінилася. Америка раптом усвідомила, що помилилася і прийняла світове донорство за світове панування. Ресурси вичерпалися, і виникла нагальна потреба скинути баласт.
Однією з перших під руку потрапила Європа. У Вашингтоні не просто вирішили, що союзник коштує занадто дорого, а й засумнівалися в тому, що Європа – це справді союзник. Радше ні друг, ні ворог, а так – ненадійний конкурент у боротьбі за місце в новому світі, що змінюється, де на Сході сходить зірка Китаю (і заходить зірка Росії).
Відтоді підтримка європейського федералізму перестала бути пріоритетом американської зовнішньої політики. Навпаки, в її новій парадигмі провал цього проєкту більшою мірою відповідав інтересам США, ніж його успіх. Відповідно, перемога Європи над Росією на українському ТВД перестала бути бажаним для Америки результатом війни.
Відштовхуючись від цієї оновленої концепції, США не просто різко скоротили свою фінансову допомогу Україні, переклавши тягар війни майже цілком на саму Європу (це було б ще пів біди), а зрештою перейшли в питанні про бажані для себе підсумки війни на бік Росії (і почасти – Китаю), відкривши тим самим в Україні паралельний «другий фронт» проти Європи.
По суті, на кону справді не лише доля України, а доля Європи, – у тому сенсі, що зараз вирішується питання, яким шляхом Європа піде далі: шляхом федералізації, з перетворенням на самостійного геополітичного суб'єкта з глибоким ступенем внутрішньої політичної інтеграції та потужною військовою складовою, чи шляхом конфедералізації з пухким політичним інтерфейсом і військовою залежністю від зовнішніх гравців.
Парадоксальним чином Америка, Росія і Китай, будучи такими різними, можуть опинитися разом у своєму ставленні до суб'єктності Європи. Я анітрохи не здивуюся, якщо зустріч цієї «трійки» в Китаї, як і зустріч легендарної «трійки» в Ялті, буде значною мірою присвячена майбутньому Європи загалом, а не миру в Україні.