На дострокових парламентських виборах у Сербії 25 жовтня Студентський список, рух, який студенти університетів започаткували в грудні 2024 року, переміг Сербську прогресивну партію колишнього президента Александара Вучича з результатом 51% проти 39%. Професор факультету політичних наук Белградського університету Душан Павлович назвав п'ять причин, чому це вдалося людям без грошей, лідера і політичного досвіду.
Як передає "Хвиля", свій розбір Павлович опублікував у соцмережі X.
Автор називає результат аналітичною загадкою. Влада мала всі традиційні інструменти виживання: державні фінанси, інституції, загальнонаціональну систему патронажу і 14 років накопиченої влади. У студентів не було ні грошей, ні клієнтельських мереж, ні лідера, ні досвіду виборів. Проте режим вони перемогли, не переймаючи його методів.
Перша причина – накопичене невдоволення. Вучич прийшов до влади у 2012 році на хвилі обурення реформами перехідного періоду 2001-2012 років. До 2016 року колишня влада, яка опинилася в опозиції, втратила довіру, і виборці почали шукати нових гравців. Кожен новачок спершу давав надію, але вона швидко згасала. Тим часом, за оцінкою Павловича, Вучич перетворив і без того слабку сербську демократію на гібридний режим із дедалі авторитарнішими рисами.
Вуличні протести спалахували в середньому кожні півтора року. Кожна хвиля збирала більше людей, ніж попередня, і кожна згасала без політичних змін. Схожу динаміку автор бачить у Польщі 2015-2023 років.
"Зростання мобілізації супроводжувалося зростанням розчарування. Невдоволення Вучичем і далі накопичувалося, тоді як віра в можливість його усунути поступово згасала", – пише Павлович.
До 2024 року багато виборців втратили віру й у традиційну опозицію, яку вважали частиною тієї ж клієнтельської системи. Частина з них узагалі перестала ходити на вибори.
Друга причина – студенти розв'язали проблему координації. Раніше багато незадоволених не голосували, бо вважали Вучича непереможним, а опозицію нездатною його замінити. "Їхні очікування підживлювали саме той результат, якого вони боялися", – зазначає професор.
Переломом він називає 15 березня 2025 року, коли в Белграді зібралися близько 300 тисяч людей. За словами автора, це була, ймовірно, найбільша політична демонстрація в місті від його звільнення з-під німецької окупації в 1944 році.
"Вперше багато виборців побачили альтернативу, здатну перемогти Вучича. Чи поділяють вони політичні погляди студентів, стало другорядним. Важило спільне неприйняття чинної влади і віра в те, що інші підтримають ту саму альтернативу. Студенти стали точкою фокусу для виборчої координації", – пояснює Павлович.
Третя причина – чисті руки. Багатьох опозиційних політиків вважали частиною тієї самої системи, проти якої вони виступали. Студенти ж були надто молодими, щоб обрости зв'язками, посадами чи доступом до державних ресурсів.
"У системі, побудованій на патронажі, відсутність політичного досвіду стала їхньою найбільшою стратегічною перевагою", – наголошує автор.
У травні 2025 року студенти вимагали дострокових виборів, але з незвичною умовою: жоден студент не може потрапити до їхнього списку. Коли список із 250 кандидатів подали, в ньому справді не виявилося жодного студента, а тим паче учасника руху.
"Неявний меседж був зрозумілим: ми хочемо прибрати чинну владу, не займаючи її місця. Ішлося не про привілеї, а про саму систему", – пише Павлович.
За його словами, така відмова зробила обіцянку змінити систему переконливішою і для лівих, і для правих виборців, зокрема для тих, хто давно перестав голосувати. Явка сягнула приблизно 70%, а проголосували близько на 600 тисяч людей більше, ніж у грудні 2023 року. "Самозречення зробило свою справу", – підсумовує автор.
Четверта причина – Вучич культурно застарів. Студенти здебільшого перебувають на межі двадцяти років, і в їхній культурі для нього немає місця.
"Для них Вучич був культурно застарілим. Він уособлював політичний світ, з яким вони більше не хотіли себе асоціювати: патронаж, клієнтелізм, корупцію, неформальні домовленості і систему, в якій особисті зв'язки та політична лояльність важать більше, ніж освіта, компетентність чи заслуги. Це просто було не їхнє", – пише Павлович.
Поступово таке ставлення перейшло і до старших виборців, які давно були незадоволені владою, але не бачили переконливої альтернативи.
"Вучич міг обіцяти вищі зарплати, пропонувати молоді пільгові квартири чи роздавати грошові виплати, але ці традиційні інструменти мало діяли на людей, які більше не хотіли належати до політичного світу, що він уособлював", – пояснює автор.
П'ята причина пов'язана вже не з культурою, а з демографією та організацією. Електорат Вучича тримався передусім на пенсіонерах, а молодь стала ядром студентського руху. Між попередніми виборами і жовтнем 2026 року, за підрахунком Павловича, померли близько 270 тисяч людей, здебільшого літніх, а середню школу закінчили близько 170 тисяч молодих.
Студенти також зібрали і проєвропейських лібералів, і національно орієнтованих консерваторів, які раніше голосували за різні опозиційні партії. Замість патронажу, грошей і централізованої партійної структури вони спиралися на тисячі волонтерів, які не чекали особистої винагороди.
Найбільший парадокс автор бачить в економіці. Авторитарна влада зазвичай стає вразливою, коли економіка погіршується, і Павлович наводить приклад Угорщини Орбана у квітні 2026 року. У Сербії все було інакше: за останні п'ять років рівень життя зріс, безробіття лишалося відносно низьким, реальні зарплати й пенсії збільшилися, а валюта була стабільною.
"Як студенти мобілізувалися без матеріальної винагороди, так і Вучича перемогли без економічної кризи", – пише професор.
На думку Павловича, сербські вибори стали змаганням не просто політичних альтернатив, а двох принципово різних способів організувати політику.
"Те, що слабко організований, децентралізований рух із мізерними фінансами, без лідера (!), без клієнтельських мереж і без політичного досвіду зумів перемогти потужну клієнтельську політичну машину, стане важливим предметом наукових досліджень. Сербський випадок викладатимуть в університетах", – підсумовує автор.